Потрібно зробити паузу. Як відпочивати, коли на це немає часу
Якщо не давати нервовій системі часу на перепочинок і перезавантаження, вона виснажиться набагато швидше
Зараз багато говорять про турботу про себе за принципом кисневої маски в літаку, адже знесиленими ми не зможемо підтримувати інших. А я хотіла нагадати ще про дещо. Навіть якщо ми знаходимо способи легітимізувати самотурботу, і навіть коли даємо її собі, часто планка вимог щодо себе залишається дуже високою. «Я мушу» багато встигати, більше працювати, більше віддавати… і так до нескінченності. Недостатньо зробила, замало вклалася, занадто швидко лягла спати. Ніби й турбуюся, але вимоги до себе часто залишаються височезними.
А це виснажує. Наша нервова система працює циклами — або хвилями, як у красивому аквамариновому морі. Вона здатна мобілізувати організм до дії швидко й тоді, коли нам треба, — але так само природно потребує видихнути, «демобілізувати» тіло й розум. А ми часто не даємо їй на це часу. Бо треба більше, швидше, сильніше. Бо часи такі.
І в зрізі часів воно, може, й правильно — нема коли відсиджуватися в холодку після скошеного поля, правда? Але насправді — ні. Цей забіг надовго. І сили треба розраховувати не на вирішення задач поточного дня чи місяця, а року чи років. Якщо не давати тілу (і нервовій системі) законні періоди на перепочинок, перезавантаження, відплив бірюзової хвилі, воно виснажиться швидше, і це може обернутися такими проблемами, про які й не думали. Я знаю, що кажу. Я вже себе один раз так угробила.
Звісно, що більше відпочинку, то краще для нервової системи, але якщо нема можливості відпочивати довго і якісно (а в кого вона зараз є?), то треба відпочивати бодай коротко. Але часто.
Можна робити дрібні паузи протягом дня. Замість того, щоб пити каву на льоту, — виділити собі на це п’ять хвилин. Якщо в ці п’ять хвилин світ не рухне без вашої участі — тоді це цілком легітимно. Якщо рухне — рятуємо світ, а після того кава. Чи чай. Тут головне — не на ходу. Потрібно зробити паузу. Озирнутися, де я. Відчути, як я стою на землі чи сиджу в кріслі. Як долоні контактують із горнятком. Яке воно — паперове чи керамічне, тепле чи гаряче, шершаве чи гладеньке? Побути увагою в цих тілесних контактах. І в тому, як рідина тече горлом і тепло розливається тілом. А тоді зісканувати своє тіло повністю і відчути, що змінилося. Можливо, десь розслабився м’яз, який до того був напружений? І побути увагою в цьому самовідчутті, якщо воно приємне.
Усе, можна нестися далі. Але не забути за годину/дві/шість дати собі знову таку паузу. Не конче з кавою. Можна подивитися на щось приємне оку чи потримати в руках річ, яка дає відчуття тепла, щастя або безпеки. І знову шукати приємних самовідчуттів у тілі. І знову присвоювати їх собі. І знову бігти далі.
Такий процес — більш природний, більше схожий на хвилі, аніж постійне заганяння себе без жодного передиху для нервової системи. І це доступне кожному і кожній, де би ми не були.
Ми прекрасні. Потурбуймося про себе вже сьогодні.
Автор: Наталія Валевська, сертифікована тренерка за Моделлю стійкості спільнот Інституту травмостійкості (США), перекладачка.
Джерело: nv.ua
